ІСТОРІЯ СІМ’Ї СОКОЛОВИХ
Співпраця з ЮНІСЕФ
ІСТОРІЯ СІМ’Ї СОКОЛОВИХ
Вперше я приїхала до Білозір’я в жовтні 2021 р., до своєї сетри. У неї я проживала під час проходження обстеження в Черкаському обласному онкологічному диспансері. Ось в жовтні якраз рік виповниться, як дізналась про те, що хвора на рак шийки матки.
Все сталось раптово. Загалом, самопочуття було ідеальним, крім одного симптому, з яким я і звернулась до лікаря. Сподівалась, на щось не серйозне, що швидко лікується. Але результати аналізів говорили про інше, що в мене – рак.
Мама з лікарем сказали, що в мене ІІ стадія і все підлягає лікуванню.
Я трішки заспокоїлась. Лікар радив спершу пройти курс хіміотерапії, а вже потім можливо планувати оперативне лікування. Але пізніше, я почала читати висновки лікарів і побачила, що в діагнозі написано ІV стадія. В ту мить, як то кажуть, все життя пробігло перед очима. Я, мати трьох маленьких дітей, мені 29 років і я хвора на рак, та ще й ІV стадія. Шок, біль, відчай та не розуміння, як далі жити.
В Херсоні я пройшла першу процедуру хіміотерапії. Певний час, я перебувала у вкрай пригніченому моральному стані. Я весь час ходила з думкою, що мені залишилось жити не довго. Постійно цілувала дітей, обіймала їх, мені хотілось «набутися з ними». Тоді моя сестра, яка проживає в селі Білозір’я, запропонувала приїхати на ще одне обстеження до Черкаського обласного онкологічного диспансеру. Бо такий діагноз має бути підтверджений хоча би ще одним лікарем. Я погодилась, хоч і надії на щось краще, вже не мала.
Черкаські лікарі запевнили, що ІV стадії в мене немає, що я маю хороші шанси на одужання. Вони стверджували, що кажуть правду і дали хороші прогнози. Я відчула, що життя дало мені ще один шанс. Шанс жити, боротися, не опускати руки. Після закінчення курсу хіміотерапії, в м. Черкасах в січні 2022 р. мені успішно провели операцію і я повернулась до дітей в м. Херсон.
Війна. Це була подія, яка знову похитнула мою впевненість у завтрашньому дні. Немов, ось все налагоджується, лікування давало позитивний результат, життя попереду. Страх, невимовний страх за майбутнє. Війна, троє маленьких дітей, хвороба, я сама. Якби не сестра, не знаю, як би я впоралась. Вона запропонувала приїхати до неї в село Білозір’я. Але я сподівалась, що це скоро закінчиться і вирішила почекати. З часом, сестра все ж вмовила приїхати до неї. 28.03.2022 ми з дітьми переїхали до вас в село.
