Білозірська сільська рада
Опис
Історична довідка
Між широкими степами та сосновим бором розкинулося наймальовничіше село України – Білозір’я. Розташувалося воно в межах Придніпровської височини між Мошногірським підняттям та Ірдино-Тясминською низовиною. З давніх віків воно славилося своєю трудовою славою, своїми синами та дочками.
Сивий Дніпро, як свідчать наукові дослідження, в давні часи мав два русла. Одне нам відоме. Воно проходило між Свидівком і Будищем по сучасному руслі річки Ірдинь до Сміли – Білозір’я в Тясмин. А Тясмин за Чигирином впадав в Дніпро. Великий острів, де розмістився майже ввесь сучасний Черкаський район, був покритий густими віковими лісами. Давні мисливці селилися тут ще в кам’яному віці.
На території села знайдені сліди людей, які жили в кам’яному віці. Про це повідомляла Білозірська волость в 1889 році. Є два кургани, один з них зветься «Гостра могила». З неї піднято: черепки давніх горщиків грубої роботи, кременеві ножі, стріли та осколки.
В 1962 році на території школи №3 випадково знайдено поховання бронзового періоду.
Пройшли роки і лівобережна частина Дніпра опустилася при відносному піднятті правобережної. Ірдинське русло змінило напрям, а старе перетворилося в залив (велике озеро). Залив був судноплавний.
Укінці XVIII ст. в колишньому Білому озері знайдено носову частину від корабля і корабельний якір. Про це повідомляє Фундуклей у статистичному описі Київської губернії 1852 року. Згідно переказів такі великі кораблі знайдені в двох місцях. Вони нібито були оббиті міддю і мідними цвяхами.
На протилежній частині від озера, через болото,на високій горі за часів Київської Русі поселився в дерев’яній фортеці князь Юрій. Під час набігів печенігів і половців князь зі своїми людьми тікав підземним ходом до болота і змушений був ховатися в непрохідних лісах.
Під час татаро – монгольського нашестя фортецю було спалено, територію спустошено. Це призвело до занепаду ремесел. Населення пішло шукати собі нове пристанище, але назва гори – Юрова збереглася до наших часів.
У 60-х роках ХІV ст. татаро – монголів витісняють з нашої території Литовські князі. У 1541 році феодальна Литва ліквідувала удільні князівства і створила воєводства, які ділилися на повіти та волості.
До київського воєводства входив і Черкаський повіт. На чолі земельного повіту (старостатства) стояв староста, який призначався великим князем навічно. Адміністративна структура у Великому князівстві Литовському не відрізнялася від такого ж утворення і в наступні роки.
За Люблінською унією 1569 року Велике Князівство Литовське об’єднується з Польщею і на Черкащину проникають польські пани, які посилюють експлуатацію населення. Знедолені селяни Центрального Подніпров’я тікають на великий острів і селяться в густих лісах.
Життя людей в цих краях пов’язане з охороною від набігів кочових народів. Ця обставина сприяла утворенню військової організації козаків.
В кінці 15 ст. Правобережжя України в тому числі територія нинішнього Білозір’я ввійшла до складу Польщі. Єдиним захисником населення стали козаки. Вони самі забезпечували себе всім необхідним для життя і військових походів. Заснували поселення,в яких займалися господарськими роботами : сіяли хліб, полювали, ловили рибу, виготовляли зброю. Тут же вони проводили навчання військовій справі новоприбулих козаків.
В 1552 році в описі Черкаського замку згадується уход « Біле озеро». Козаки в пошуках угідь прийшли до великого озера. З південно – західної сторони від самого берега починався ліс, багатий дичиною. З протилежного боку озера – родючі землі. В озері було безліч риби, в тому числі й осетер. В документі зазначено, що особливо цінилася осетрина. З кожного улову одного осетра мали віддавати черкаському старості. В озері поверхня біліла від лілій, які цвітуть до пізньої осені. Внаслідок цього озеро назвали Білим, а поселення яке почало розбудовуватися – Білозером. Однак інформації про постійне поселення не має, крім опису Черкаського замку. Але місцева влада разом з депутатами села на сесії сільської ради вирішили вважати 1553 рік роком заснування села Білозір’я.
В люстрації 1622 року Черкаського старостатства серед сіл і хуторів згадується Білозеро (сучасне Білозір’я). Землі були розподілені між козацькими сотнями. Їх було 24. На карті України Боплана 1650 року вказано село над Білим озером – Білозеро.
У 60-х роках ХІV ст. татаро – монголів витісняють з нашої території Литовські князі. У 1541 році феодальна Литва ліквідувала удільні князівства і створила воєводства, які ділилися на повіти та волості.
До київського воєводства входив і Черкаський повіт. На чолі земельного повіту (старостатства) стояв староста, який призначався великим князем навічно. Адміністративна структура у Великому князівстві Литовському не відрізнялася від такого ж утворення і в наступні роки.
За Люблінською унією 1569 року Велике Князівство Литовське об’єднується з Польщею і на Черкащину проникають польські пани , які посилюють експлуатацію населення. Знедолені селяни Центрального Подніпров’я тікають на великий острів і селяться в густих лісах.
В 1648 році розпочалася національно – визвольна війна українського народу проти панського панування. В цій війні брали участь і білозірці. Про це могла свідчити грамота Б. Хмельницького, видана білозірським козакам за активну участь у визвольній війні. Грамота підписана Богданом Хмельницьким, про те, що він бере під свою охорону Білозірську церкву. До 1933 року вона висіла в одній із церков села. Однак церкву було зруйновано в процесі радянізації, а грамота безслідно зникла.
В «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии» та вивченими документами відомо, що село Білозір’я довгий час було містечком .
В містечку є дві церкви – Богородицька та Преображенська. Богородицьку було побудовано в 1754 році на місці попередньої.
Знахідки зброї на території села свідчать про те, що жителі села брали активну участь у селянсько –козацьких повстаннях проти польської шляхти.
В січні 1654 року відбулася Переяславська Рада, за рішенням якої Правобережна Україна відійшла до Росії. В цьому ж році Росія розпочала війну з Польщею, яка тягнулася 13 років і закінчилася Анрусівським перемир’ям 1667 року. Згідно цього договору Правобережну Україну було передано Польщі і цим самим перекреслено всі завоювання українського народу в Визвольній війні під проводом Б. Хмельницького.
Географічне положення Білозір’я виявилося наскільки вдалим, що разом з основними завданнями (забезпечення козацтва всім необхідним) почала розвиватися торгівля, з’явилися ремісники і підприємці. Поселення розросталося. В 1791 році король Польщі Станіслав Август надає Білозір’ю статус містечка з гербом, певними вольностями і правами. В XVIII ст. Білозір’я налічувало населення більше 4 тисяч . Була школа, 2 церкви, синагога.
Польська шляхта поступово посилює феодальний гніт: тілесні покарання, вбивства, продаж і дарування кріпаків викликають народний гнів. На Черкащині в 30-х роках виникає гайдамацький рух. В 1730 році гайдамаки напали на Смілу, а згодом цей рух вилився в повстання-коліївщину 1768 року під проводом Максима Залізняка. Його отаман, Семен Неживий захопив Смілу. «Зайнялася смілянщина, хмара червоніє» – пише Т. Г. Шевченко. З Сміли, переправившись через річку Ірдинь, повстанці пішли на Білозір’я та Черкаси. Білозірці поповнювали загони повстанців. Під час коліївщини гайдамацькі курені були розташовані від Сміли до Мошен.
В 1793 році, після поділу Польщі Правобережна Україна знову відійшла до складу Росії. Білозір’я відносилося до черкаського повіту, Київської губернії. З 1795 по 1823 роки Білозір’я мало статус волосного містечка. На жаль були ліквідовані всі привілеї надані королем Польщі і подальший розвиток села загальмувався. Протягом ХІХ ст. селяни і козаки ведуть господарство по старому. Супісчані грунти, мілка оранка, не достаток перегною робили врожаї мізерними і люди ледь животіли(особливо самий бідніший прошарок населення).
В роки Вітчизняної війни 1812 року на Черкащині було сформовано 2 козацьких і 2 ополченських полки. Деякі сотні Черкаського полку стояли на території Білозір’я.
Містечко Білозір’я було поселенням вільних селян, яке не входило у володіння поміщиків Бобринських. Через такий статус населення швидко зростає. В містечку проживає 3936 душ обох статей, було 600 дворів, 2 церкви, приходське училище і цегельний завод. Через велику кількість населення землі всім не вистачало. Бідний прошарок був змушений займатися ремеслами, а більша частина його йшла на заробітки в маєтки графа Бобринського за копійки.
Після відміни кріпосного права в містечку швидко зростає дрібне капіталістичне виробництво, а також кількість дворів і населення. Так за 38 років (з 1862 по 1990 рр.) населення збільшується на 4555 чоловік, а дворів на 946.
Головне заняття жителів – хліборобство і лісопереробна промисловість. За містечком числиться 5813 десятин землі. З них церкві належить 101 десятина, селянам 5637, а іншим верствам населення 74 десятини. В містечку три православних церкви, одна єврейська синагога, одна однокласна міністерська школа, два лісопильні заводи,один смолокурний завод, 32 вітряні млини, одна кузня, два хлібні магазини. Один лісопильний завод належав Р.Я . Гаммеру. В ньому працює 19 робітників – 16 чоловіків і три жінки. Механіком на цьому заводі був О.Й. Каупе. Другий завод належав І. М. Робінському. В заводі працює 16 робітників – 13 чоловіків і 3 жінки.
В 1913 році в містечку Білозір’я Черкаський купець Й. Ш. Смілянський відкрив двохповерхову ткацьку фабрику з нафтовим двигуном.
В майстерні працювало 55 робітників, які випускали рушники, платки, простирадла. На всіх підприємствах працювали місцеві жителі.
Але для такого великого містечка, як Білозір’я цих закладів праці і освіти було замало. Дореволюційне містечко жило в темряві, неуцтві і злигоднях . Багато селян змушені були йти із села,шукаючи кращої долі на заробітках у панів на цукроварнях в Смілі і Черкасах, на будівництві залізниць, а ще більше селян виїжджало шукати щастя і землі на Далекий Схід.
В 1905 році в містечку налічувалося 1200 дворів, а землі, яка відносилась до містечка було 2000 десятин. Більша частина землі належала церкві та сільським куркулям: Горбенкам, Крупам, Кобзареві. Куркуль Круп мав 12 десятин землі та паровий млин. Бідні селянські двори мали 1,2 десятини землі під огороди. Крім підприємців сільська біднота працювала на місцевих куркулів, багатих орендарів та купців – лихварів, яких у містечку було дуже багато. Наживалися на селянах і купці-євреї, що тримали великі магазини в центрі Білозір’я: Балаховські, Тартаровські, Смілянський, шинкар Дудев. На все містечко не було чоловіка із середньою освітою. Церква і царська держава всіма засобами виховували молоде покоління в дусі пригноблення, готуючи собі покірних рабів.
В містечку була початкова школа і філія від неї на окраїні. Але цього було замало. Білозірський старшина Бас був неписьменний і щоб вести справи його навчили розписуватись: бублик і напівбублик. В містечку газет і журналів не виписував ніхто, але інколи купували в Смілі, такі газети як «Кіевская мислъ» та журнал «Лічба».
В першу російську революцію 1905 року багато жителів Білозір’я брали участь у страйках на підприємствах Сміли, Черкас та свого рідного містечка. 27 річна вчителька Олексанрівна Георгівна Нижегородова (яка прибула з села Пруси ), будучи членом РСДРП , розповсюджувала заборонену революційну літературу серед жителів містечка. Вона призивала селян до збройного повстання. За цю діяльність її схоплено жандармами і засуджено Київською судовою палатою до каторги. За революційну діяльність і «аграрні безпорядки» понад 30 чоловік було вислано з містечка на заслання в Вятську губернію та Сибір. З них відомі: М.Я. Гуріненко, А. Чопенко, П.І. Гончаренко. Виселки та тюрми не змінили життя селян на краще, тому такі хвилювання не припинялися. Неодноразово старшину Баса витягували за бороду на сільський схід.
Хоча Українська національно-демократична революція зазнала поразки, проте змагання за волю не були марними. Вони стали яскравим прикладом майбутнім поколінням, дали неоціненні уроки боротьби за незалежність та побудови власної державності.
Особливості політичного, економічного та соціального розвитку села на початку ХХ століття
Перша світова війна принесла сльози каліцтво, а також голод і злидні. Не вистачало вкрай необхідного: хліба, гасу, мила, солі. Процвітали крадіжки та спекуляція. Лютневу революцію1917 року жителі села зустріли з захопленням, надіючись на краще життя. Переляканий загальним обуренням трудящих багач села Й.Ш. Смілянський начепив червоні банти з написом «Да здравствует братство, равенство, свобода». Але, те братство видно по фотографії [Документ З], коли експлуататори зверху, а трудящі знизу. Червоні банти не дали бажаного миру, не ліквідували експлуатацію людини людиною.
По всій країні на той час була складна обстановка. Ради робітничих і селянських депутатів, Центральна Рада, повітові комісари Тимчасового уряду, велика кількість різноманітних партій важко сприймалася забитому селянинові. Солдати царської армії після Жовтневої революції, після ленінського Декрету про мир поверталися в рідне Білозір’я. Вони розповідали землякам про Леніна і більшовиків, Жовтневу революцію. Більшість селян ,цікавлячись політичною ситуацією в країні, спочатку не змогли розібратись чиї інтереси захищає Центральна Рада, Петлюра, стали підтримувати радянську владу, яка пообіцяла селянам землю та мир.
У Смілянській раді більшість захопили меншовики та есери. Центральна Рада, для того щоб придушити революцію в зародку, запросила німецьких окупантів. І ті в березні 1918 року захопили Україну. Організовувались так звані банди «вільного козацтва», які допомагали окупантам та білогвардійцям грабувати народ та розправлятися з тими, хто підтримував радянську владу. В одній з таких банд, під проводом отамана Водяного, були і синки білогірських багатіїв. Наші односельці, як і ввесь народ України, не могли змиритися з таким свавіллям. Тож уродженці села Білозір’я Д.І. Чубенко та П.Г.Чмиренко при взаємодії з Смілянським ревкомом та його головою С.П.Менчинським організували в білозірських лісах партизанський загін, який дав бій німецьким окупантам в урочищі «Рокитне», а також банді Водяного. Під контролем партизанів була залізнична станція Бобринська та Черкаський напрямок.
В кінці 1918 року німецьких окупантів було вигнано з України. Вся влада перебувала в руках Директорії . В січні 1919 року ,силою зброї владу захопили більшовики. Активними учасниками боротьби за владу Рад були і наші односельці: М.Д.Плодистий, Д.І.Чубенко, Г.П.Чмиренко, М.Островський, К. Богатирьов, О. Покутній, М. П. Бондаренко, М.П. Дрибас.
Процес становлення радянської влади був ускладнений початком громадянської війни.
В травні 1919 року в село ввірвалися банди отамана Григор’єва і влаштували єврейський погром, який тривав три дні. 20 серпня 1919 року село захопили денікінці. Вони хотіли поповнити ряди своєї армії колишніми солдатами царської армії. Почали активно роздавати повістки по всьому Черкаському повіту. Коли призовники зібралися в Черкасах на призивному пункті, М. Д. Плодистий закликав їх розійтися по домівках і більше не проливати кров за «багатіїв та імперіалістів». Солдати, порадившись почали роз’їжджатися по домівках. Разом з ними на потязі повертався й М. Д. Плодистий. По дорозі денікінські вояки зупинили потяг та розстріляли Плодистого під вагоном. Його батька вбили, хату спалили, а сім’ю розігнали по селу.
9 січня 1920 року 12-а армія звільнила село Білозір’я та Смілу. Значна частина молодих юнаків влилася до лав Червоної армії і воювала з білогвардійцями. Наш односелець, Клим Лозумірський, воював разом з К. Є. Ворошиловим .
Громадянська війна закінчилася і люди почали мирно господарювати на своїй землі, але мирному існуванню заважали численні залишки банд, що ховалися в лісах і несподівано вривалися в село. Вони грабували селян та жорстоко розправлялися з активістами. Банди складалися з білогвардійців, які не встигли втекти за кордон та членів сімей куркулів. Так банда Завгороднього розстріляла декількох білозірських міліціонерів та схопила комісара Білозір’я Гордія Мірошніченка. За спогадами очевидців його рубали по звірячому шаблями, а потім прив’язали до коня й відтягли на край села, де й залишили, думаючи що він мертвий. Прийшовши до тями він добрався до житла, його таємно перевезли до смілянської лікарні. Вилікувавшись, він почав працювати в Білозір’ї воєнкомом.
В 1920 році в м. Білозір’ї, як і по всій Україні, утворювалися комітети незаможних селян (комнезам), який очолив Кіндратенко Данило Савович. Комнезам наділяв селян землею, допомагав малоземельним та безземельним селянам придбати інвентар, знаряддя праці, він діяв в інтересах селянської бідноти і середняків.
Комітети незаможних селян ідейно і організаційно підготовили сільську бідноту і середняків до кооперування сільського господарства, тим самим відігравали велику роль в колективізації.
Згідно перепису, на 15 березня 1920 року в Білозір’ї на 5855 жителів припадало 5813 десятин землі. Комнезам розділив на кожний господарський двір близько до 3 десятин землі. Однак в містечку залишилося до 15 куркулів ,які мали по 8 – 12 десятин землі.
Другого листопада 1921 року Черкаський повіт ділиться на два райони Смілянський та Городищенський. Білозірська волость відійшла до Смілянського. Наказом №1 від 1 листопада вся влада в місті і районі переходить до воєнного революційного комітету міста Сміли. В цей же період відбувається адміністративний поділ краю. В березні 1923 року замість волості утворився Білозірський район Черкаського округу, куди входять: Бузуків, Вергуни, Дубіївка, Степанки та Хацьки.
Зі зміною політики в країні Білозір’я в 1925 році втрачає статус містечка і стає селом, яке відноситься до Смілянського району аж до 1965 року. Два лісопильні заводи, смолокурка, ткацька фабрика переходять у власність держави.
В 1925 році в селі проживало 10528 осіб і було 2201 господарських двори. В цьому ж році найбідніші білозірці почали організовуватися в комуну, яку очолив Савіченко Микола Петрович. Першими комунарами були: Бондаренко Грицько, Мазур Василь, Стрижаченко Параска, всього 48 осіб. Вони обробляли 40 га землі, але їм було важко – не було техніки, коней було дуже мало, адже не всі бідняки їх мали і комуна розпалася. Більшість комунарів виїхала в Середню Азію на будівництво залізниці.
Слідом за першою спробою створити колективне господарство в селі 5 червня 1926 року було створене нове товариство по спільній обробці землі «Господар». Організаторами ТСОЗа були : перший голова сільської ради Чубенко Дмитро Іванович та перший голова Білозірського ревкому Чмиренко Гаврило Петрович. В 13 господарствах, які входили до товариства, нараховувалося 87 осіб. З них працездатних 54, а решта діти. Вони мали 29,99 га землі (ріллі – 15,4га , луків – 6,1га, решта - городина). Обробляли члени ТСОЗу цю землю п’ятьма парами волів, дев’ятьма кіньми, 6 плугами, 7 –ма дерев’яними і одною залізною боронами. Був створений статут ТСОЗу «Господар». Його першими підписали активісти : Г.П.Чмиренко, Г.С. Помазан, О. Басараб, В. П.Шепель, Р.П. Чмиренко. В СОЗі легше було обробляти землю разом і збирати врожай. Врожай був мізерним і тому влада вирішила зробити корінний перелом у селі і перейти до колективного ведення господарства, на основі великого та механізованого виробництва.
Виконуючи рішення партії ВКП(б) голова сільської ради Г.М. Басараб направляє на кожну сотню села своїх представників на чолі з І.Д. Тертичним. Вони активно агітують селян за колективізацію і створюють з числа активістів ініціативні групи.
30 грудня 1929 року в селі відбулися загальні збори ,на яких прийнято рішення про створення колгоспу «Велетень». Першим головою було обрано І.Д. Тертичного. На 6 травня 1930 року було усуспільнено 1400 господарських дворів та 1687га орної землі . В першу колгоспну весну зведено 683 коней, 230 волів, знесено зерно в комори.
На весняну сівбу в 1930 році звели 683 коней, 230 волів, а після того як посіяли все знову розібрали по домах.
Смілянська, щойно створена МТС, виділила для білозірського «Велетня» 4 трактори «Фурдзони». Першими трактористами стали: Бас Архип, Ротань Давид, Коломієць Яків.
Восени 1930 року Тертичного Івана Даниловича Шевченківський окружком направляє вчитися в Київську Совпартшколу, а головою колгоспу стає смілянський Олександр. Поскільки він був людиною не компетентною в даній справі, правління не змогло зробити правильного розрахунку господарювання. Унаслідок того правління не змогло розрахуватися з колгоспниками і це призвело до розпаду колгоспних бригад.
В ряди колгоспників проникають куркулі, які своєю діяльність підривають роботу. Наприклад, голова третьої філії товариш Бондаренко Е.І. довів коней до того, що вони нездатні були працювати на посівній компанії. Комірником колгоспу влаштувався син куркуля Пітенко Андрій, який розбазарював продукти харчування, дав колгоспне борошно куркульській дочці Пісковій Парасці, а пустив слух, що вкрав чесний колгоспник. Зять куркуля Бахтієнко Василь, працюючи головою земсекції, нарізував землю за хабарі свої родичам.
Особливо відкрито виступив проти колгоспу «Венгер» Петро , який цілу ніч писав заяви про вихід з колгоспу, а потім продавав їх на базарі за один карбованець.
ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У видало ряд постанов про організацію і господарське зміцнення колгоспів. Ці постанови значно допомагали в зміцненні трудової дисципліни. Було встановлено певний порядок оплати праці ,введено відповідні розцінки, стали видаватися трудові книжки. Все це зацікавлювало селянство.
Вже в 1932 році колгосп «Велетень» було розділено на три колгоспи: колгосп ім.Сталіна, голова Богатирьов Кіндрат Панасович, «Пролетар»- голова Мишко Гаврило Іванович та колгосп ім.Молотова на чолі з Щічко Сергієм Гнатовичем.
В 1932 році жита було зібрано 2558 ц, пшениці 1300 ц, овесу- 245ц, ячменю -648 ц, кукурудзи -264 ц, вікосуміші -138 ц, проса- 482 ц, гречки – 415ц, всього валовий збір зерна становив 6655 ц.
Не дивлячись, що весна 1932 року була несприятлива для вирощування цукрових буряків його було зібрано з площі 241га – 27715 ц (115ц з га).
Період з 1932- 1933 років став дуже тяжким .
Проживаючи на 40% найкращого у світі чорнозему, український народ тричі у XX столітті голодував. Єдине пояснення цьому - злочинна аграрна політика правлячої Комуністичної партії, що мала на меті викачати збіжжя з села для розвитку і відбудови промисловості. Замість допомоги голодуючим радянські правителі і надалі продовжували вилучення зерна на селі. У страшні роки голодомору (1932-1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн душ. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.
Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві та змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально технічного зміцнення колгоспів.
Багато людей пухло від голоду та помирало,особливо страждали від голоду діти. Очевидці розповідали,що люди їли все що потрапляло під руки: лушпиння з картоплі, хліб пекли з відвійок , копали на полі залишки мерзлої картоплі. За достовірними даними від голодної смерті в селі померло 694 жителі.
Не менш трагічною сторінкою в історії Білозір'я в період репресій. У 30-ті роки в селі заарештовано і заслано на Соловки трьох священнослужителів.
З урожаю 1933 року колгоспникам видали по 1 кг зерна за один трудодень, становище покращувалося . Людей не потрібно було гнати на роботу , вони самі з запалом виходили в полі. В трьох колгоспах села утворюються бригади, ланки, які змагаються за більші врожаї зернових культур та цукрових буряків. Але тваринництво відставало в розвитку.
В колгоспі «Пролетар» Крупенко Михайло Петрович створив 1933 році ферму з чотирьох корів та одної свині, а вже в 1940 році було: 68 корів, 60 голів молодняка, 48 коней, 130 овець.
В колгоспі ім. Сталіна при створенні свиноферми було дві свиноматки та 12 поросят, а в 1940 році нараховувалось 216 голів свиней .
Кропітка праця селян давала певні доходу, незважаючи на займи державі і зміцнювала матеріальну базу колгоспів та їхніх членів, зробила життя заможнішим. З’являлися нові ферми, кузні, плотні, будувалися культурні заклади. В 1934 році побудовано великий будинок колективіста, який обслуговував колгоспників трьох білозірських колгоспів. Тут працювали музичний і драматичний гуртки. Не дивлячись на значні недоліки в роботі Будинок колективіста був визнаний кращим в Смілянському районі. Сотні неграмотних селян, закінчивши курси лікнеп, вміли читати та писати.
Проходили роки, колгоспи міцніли, зростав рівень життя людей.
Перед війною в селі існувало: одна середня школа (перший випуск 10 класу відбувся в 1938 році), одна семирічна та одна початкова школи, Будинок культури колгоспу «Пролетар », клуб колгоспу ім. Молотова на 250 місць, три бібліотеки, лікарня на 8 ліжок, поліклініка, аптека, ряд магазинів, пошта, радіовузол, два лісозаводи, два лісництва, смолокурний завод. Село зажило повноцінним життям. 25 червня 1939 року клуб колгоспу «Пролетар» було елекрофіковано і продемонстровано перше звукове кіно «Друзі табору». В клубах, школах вирувало життя і кипіла гурткова робота. Працювали співочий, шаховий, драматичний, стрілецький, духовий та струнний гуртки. Лікарня в 1936 році зайняла перше місце в Київській області серед сільських закладів по охороні здоров’я. В ній трудилися лікар Бондар, фельдшери Даценко та Кожуховський, акушерка Горніцька. Зв’язківці села за примірну працю зайняли перше місце в Смілянському районі та боролися за участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1940 року.
Труднощів було багато, не вистачало техніки, в основному роботи виконувались вручну та й досвіду в роботі не було. Не вистачало й досвідчених кадрів, великі податки, низька оплата праці, але всі ці негаразди вдалось пережити завдяки великому патріотизму.